Творчість юних

Новенька назавжди

Того дня у нашому класі з’явилася нова учениця. Мені аж не вірилось, що нарешті у нас „обновка”! За сім років навчання з нашого класу ніхто не вибув і не прибув. А тут, нате - новенька! Вона, тільки-но переступивши поріг і огля­нувши наш рідний 7-А, почувалася ко­ролевою. Але я лише потім зрозумів, у чому справа.

Ліза Ля-де-Гай прибула до нас із Франції. Вона була найменшою племінницею англійської королеви. Лізина мама вийшла заміж за багатого француза. Згодом сім’я пе­реїхала до Парижа, тож дівчинка змалку росла в розкошах, пестощах. Але є й інша сторона ме­далі. Коли Лізі було вісім років, батьки поїхали до Єгипту на відпочинок. Мала ж залишилася вдома з гувернанткою. Повертаючись додому, Кара та Оскар Ля-де-Гай потрапили в авіаката­строфу. Живим залишався тільки пілот.

Восьмирічну Лізу забрала до себе у Вели­кобританію найближча родичка – королева. Та, дізнавшись про троюрідну тітку Оскара в Україні, „люб’язна” тітонька сказала племінниці „Good Bye!”. Тепер мала принцеса – в нашому 7-А. Вона була дійсно принцесою! Хоч сама із Франції, та українською спілкувала­ся спритно. А ще, як я дізнався, знає вона англійську, російську, німецьку, американські діалектизми, італійську і навіть латинь. І як все це вміщувалося в її голівці?! Вона була дуже розумною та нічим не схожою на наших клас­них зубрил. Завжди така свіжа, з високо підня­тою головою. Треба визнати, вона завжди мені подобалась, але... давалися взнаки королівські чесноти. Ні на Кого не звертала уваги, а на мене - тим паче! Коли я запитував у неї про домашку, Ліза мовчки простягала щоденник і відразу хо­вала очі. Дівчина була вище від усіх... Ми були мурахами під її ногами!

Принцеса була високою, але про­порційною. Її карі оченята... А пухнасте куче­ряве волосся... Через неї я не міг спокійно спати. Звісно, не я один був у неї в прихильни­ках. Дімка з Лізи погляду не зводив. Та й не соромився цього! Міг навіть відкрито розповідати про свою симпатію в класі, що не дуже подобалось Юній Королеві. І це вже був плюс, на мою користь, звісно ж. Її треба було завоювати, як у кіно. Але... я боявся, що вона поїде за кордон, тільки-но подорослішає.

Попереду був момент кульмінації – набли­жалося 8 Березня. Як я довідався, всі хлопці готували подарунки новенькій і всі вже мали чіткі плани тоді, коли я повнився сумнівами. Врятувало мене те, що я дізнався: вона без Шо­пена жити не може. Тому вирішив подарувати збірку його вальсів на диску. Як я надіявся, що Принцесі сподобається, що вона це оцінить! Та дарма...

Настало 8 Березня, а точніше впало на голо­ву шматком криги. Я мчав до школи все ще з надією в серці. А коли зайшов у клас – розгу­бився. Я підійшов до Лізи, яка гордо сиділа за партою, і підніс їй диск разом із ромашками. Мені здавалось, що вони схожі на неї... Коли її оченята заливало весняне сонечко, вони бли­щали золотом, мов серединки цих квіточок, а доглянуте волоссячко було нічим не гірше шов­ку, й на дотик нагадувало їхні пелюстки. Я навіть не глянув на купу різнокольорових коро­бок на парті дівчини...

- Тримай. Це тобі. Зі святом!

- Дякую, але я більше люблю орхідеї і чорні троянди. А Шопена мене лише прелюдії ваб­лять, – відповіла Королева і ввічливо додала: - Вибач.

Я стояв на одному місці й не міг поворухну­тись... До класу зайшов Дімка із букетом орхідей та дисками із прелюдіями Шопена. Вона легко знялась із стільця і подалася до Дмитра.

- Це тобі! Думаю, сподобається! - не прихо­вуючи емоцій, сказав Дімка-ловелас.

- Ти - найкращий! І твій подарунок теж! - несподівано для мене пролунав голосок Прин­цеси. І вона чмокнула хлопця в щоку.

Я, забувши про все, гайнув додому. Мені тепер було байдуже до уроків!.. До всього байдуже!

Ввечері до мене прийшла Танька. Ми з нею з дитинства знайомі. Хоч вона і старша від мене на чотири роки, та все ж мій найкращий друг, якому я довіряю все!

- Що сталося, малий, тебе котресь образи­ло? - запитала дівчина.

- Та ні, все наче в нормі!

- Мале, ти мене дивуєш! Щоб щось від мене приховувати, треба або збожеволіти, або ж ... закохатися!

Я одним оком поглянув на Таню... Мене завжди вражала її інтуїція.

- Поздоровляю! Сергій віддав своє серце на розправу котрійсь модниці або зубрилі в класі. Вгадала?

- Так... Але не модниці, і не зубрилі!

- А кому, принцесі? - з іронією запитала дівчина.

І я трохи розгубився :- Так...

- Не сміши мене!.. Чи я не в курсі? Ану розк­ладай по поличках, герою!

Тоді я все розповів і додав: „Розумієш, та­ких, як вона, одиниці, а може, й взагалі нема! Вона вчиться на відмінно, голос у неї неперевершений, сама, ніби намальована, на піаніно грає, на скрипці. А ще й до того юна гімнастка! Якби ж ти її бачила...”

- О-о-о! Хлопче, отямся! Придумаємо щось!

- Що?! - мені здавалося, що це глухий кут.

- Кажеш, прелюдії любить... Слухай, мене тут із коледжу командирували. Із завтрашнього дня - щовечора до мене. Я тебе однієї штуки на­вчу. Недарма ж 7 класів музикалки відтрубила! Тож вперед!

- Мені страшно подумати, що ти там заду­мала, але воно того варте!

- От і все, бувай!

- До завтра, - попрощався я з Танею і чо­мусь дуже швидко заснув.

Я не пам’ятаю, що мені снилося, головне, що в школу пішов повен сил і не згадував свого відчаю. День був, як і зазвичай. Я просто вирішив не звертати уваги на Принцесу. А Таня вчила мене... грі на фортепіано. Здається, я ту прелюдію на все життя запам’ятав та, окрім сучасних ритмів, ще й Шопена полюбив. У цю мелодію неможливо було не закохатися. Вона була такою ж непередбачуваною, як і Ліза. По­чиналася ледь чутно... Поступово зростала в тонах... А потім показала усім себе...справж­ню. Я ж ніколи не міг зрозуміти, чому ця пре­людія закінчується. Такий несподіваний фінал – і кінець усьому! Це єдине, чого б я не хотів відтворити в житті. Я її на зубок знав уже тоді! Але чомусь не хотілось нікому про це нікому ка­зати, ніби це була частинка мого серця.

...Коли ми переступали поріг 8-го класу, мені було особливо сумно... Я жалкував за ми­нулим. Та сталося те, що перетворило май­бутнє на прекрасне, а не тьмяне, яке, як я очікував, чатувало на мене. Дмитро одного разу дуже образив Лізу. І в той час мені вдало­ся підтримати її. Тоді ми стали найкращими друзями. Це було класно! Ми не робили разом домашки, не грали в ігри, не проводжали одне одного додому... Та якби хто знав, що значили для мене один її погляд, усмішка, одна відповідь на моє запитання „Як справи?”, одне її запитання „А як у тебе минув день?”...

Лізочка отримала лист-запрошення до Ве­ликобританії, аби вступати там в дуже пре­стижний коледж, що готує до Кембриджу. Мені ж хотілося перемотувати й перемотувати все назад, аби ще довше побути поряд, надивитися на неї, розгадати нарешті, що заховано в її по­гляді, в її усмішці, в її серці... Проте я не став тягнути Лізу назад. Я залишив їй можливість піти в гарне доросле життя. Мала Лізочка їхати у квітні. Весь колектив готувався проводжати у велике життя Принцесу - гордість школи. Я тоді домовився із завучем про внесення до сценарію моєї прелюдії.

Настав той вечір. Я трохи запізнився, але мене прийшла підтримати Таня. Ліза сиділа в старовинному кріслі прямо, на сцені. Вбрана, немов справжня принцеса. Я сів у залі напроти неї, аби бачити оті неповторні очі. Аж раптом на сцену вийшов Дмитро та простягнув Лізі її улюблені орхідеї. Почала звучати вальсова ме­лодія і танець поєднав його з Лізою... моєю Лізою.

- „Чорт! - думав я тоді.-Чому не я, чому?!”

- Нічого, мале, - заспокоїла мене Таня, - у нас усе одно все набагато краще!

Нарешті той вальс закінчився! Я попряму­вав до роялю. Сміливо, як ніколи, сів за інстру­мент і заграв. Ліза, яка щойно присіла у своє крісло, прудко підвелася. Зал повнився її улюбленою мелодією, такою, як і вона сама. Такого для неї не робив іще ніхто... Ніхто! Про­звучав останній акорд. До мене підбігла Танька і віддала букет чорних троянд. Я був дуже вдячний їй за це. Швидко вийшов на сцену із квітами Лізиної мрії. А тоді сказав голосно... на весь зал:

- Я... Це тобі! Твої улюблені...надіюсь. Не уявляю свого життя без тебе! Розумію, що ти поїдеш і нам нічого не залишиться... Але я люблю тебе! І не боюся цих слів!

Ліза відвела погляд від квітів, до яких так пасувала її бордова сукня. Здалося, що вона забула про все і всіх і відповіла:

- Я теж люблю тебе.

Я тоді забрав її від усіх. Ми цілий вечір гу­ляли містом... І вона поїхала. Поїхала в дорос­ле, життя. Прелюдія, написана для Принцеси, справді схожа на неї. Починалася ледь чутно... Поступово зростала в тонах... А потім показа­ла себе...справжню. Я лише тоді зрозумів її несподіваний кінець. Кінець, що означав для Лізи нове життя. Кінець, з яким гасла надія в моїй душі.

Я іноді досі згадую її, Малу Королеву. Єдину новеньку у класі... Єдину людину в моєму серці.

               Антоніна ЧЕРНІЧЕНКО, учениця 11 класу Маловисківської ЗШ № 3