четвер, 8 серпня 2013 р.

Серія "Знамениті, великі та геніальні люди: Пантелеймон Куліш" (до 194 річниці від дня народження)


Протягом життя Пантелеймон Олександрович Куліш (псевдоніми — Панько Казюка, Павло Ратай, Хуторянин та ін.) устиг проявити себе ма­ло не в усіх сферах письменницької і науково-гуманітарної діяльності. Про нього можна говорити як про поета і прозаїка, історика й етногра­фа, перекладача й мовознавця, публіциста й культурно-освітнього діяча. Творчу роботу Куліш поєднував із державною службою та суспільною ді­яльністю. До того ж, саме він розробив широко впроваджену в наступний період в Україні систему сучасного алфавіту і правопису, так звану кулі­шівку (на західних землях трансформовану в желехівку). Куліш постійно перебував у емоційно напруженому стані духовного пошуку, переживав жагучі захоплення й настільки ж сильні розчарування. Відкидаючи ілюзії моло­дості, піддавав їх нещадній критиці. Тому не дивно, що в шістдесят-сімдесят років він не визнавав на­дій та ідеалів, близьких йому у двадцяти-тридцятирічному віці. Багато хто бачив у цьому мало не зраду українських національних інтересів, утім, зробити Кулішеві закид стосовно особистої вигоди внаслідок зміни поглядів не міг ніхто. Багато по­колінь українських патріотів поділяли ті роман­тичні захоплення, яких не уник і він, але протягом життя він їх цілком переборов.
Народився Пантелеймон Куліш 26 липня (7 серпня) 1819 року в містечку Вороніж на Чернігівщині (тепер — Шосткинський район Сумської області) в сім'ї досить заможного землевласника, який претендував на дворянство (лише не мав документів на підтверджен­ня тих претензій), і дочки козацького сотника. Втім, самого Пантелеймо­на влада визнавала дворянином, про що, зокрема, свідчать матеріали у справі Кирило-Мефодіївського братства. Навчався Куліш у Новгород-Сіверській гімназії, потім (1837—1839) на правах вільного слухача відвідував лекції в Київському університеті, хоча повного курсу навчання так і не пройшов. Опісля вчителював у Луцьку (1842) та Києві (1843—1845), де згодом почав працювати як археограф під керівництвом М.Максимовича. Тут він зазнав у релігійно-філософському плані впливу П.Авсеньєва, зійшовся з М.Гулаком, М.Костомаровим і В.Білозерським, які стали засновниками унікального за ерудованістю і творчим потенціалом гуртка. Незабаром, переїхавши з Петербурга до Києва, до них приєднався Т.Шевченко. Та сама група молодих слов'яно- й українофільських київських інте­лектуалів на межі 1845—1846 років утворила таємне товариство — Кирило-Мефодіївське братство. Разом із друзями Куліш засуджував кріпос­ницький деспотичний лад Російської імперії, сповідував ідеали волі, громадянських прав, братерства слов'янських народів і майбутньої феде­рації, грунтованої на демократичних принципах. У світоглядному плані він, як і М.Костомаров, загалом дотримувався ліберально-християнських (із дещо містичним відтінком) поглядів, однак мав більш українофільсь­кий ухил. При цьому Куліш дуже серйозно цікавився західною філосо­фією та культурою, творчістю західноєвропейських, польських та російсь­ких поетів-романтиків. Він непогано знав німецький класичний ідеалізм, зокрема за працями Шеллінга й Гегеля, проте найбільше серед доробку великих філософів симпатизував ученню Спінози. Насамперед, йому ім­понувала ідея пантеїзму, хоча Куліш, переборовши властивий йому в юності критицизм, уже став цілком православною людиною.
Характерне для Куліша розмежування людини зовнішньої (несправж­ньої) і внутрішньої (її "серця"), духовної, істинної, з роками дедалі вираз­ніше розкривалося в його літературній творчості й відображало глибокий вплив київської духовно-філософської школи, особливо ідей Г.Сковороди.
На переконання Куліша, Бог співіснує в нас і промовляє через наше серце. Тому треба морально очиститися, щоб створити в собі Його Храм Божий. При цьому для молодого літератора як для типового представни­ка культури українського романтизму "серце", "внутрішня людина" не­розривно пов'язані з рідною землею і народом, дух якого розкривається й виражається через творчо обдаровану особистість.
Під впливом М.Максимовича (якому він допомагав у дослідницькій роботі) Пантелеймон Олександрович захоплюється українською історією та етнографією. Як співробітник Київської археографічної комісії, він ба­гато подорожує Правобережною Україною, вивчає історичні документи й пам'ятки минулих епох, знайомиться з фольклором і народним життям. До цього періоду належать його балади, повість "Михайло Чарньїшенко, или Малороссия восемьдесят лет назад" та епопея "Україна", видані 1843 року в Києві. У 1845 році Куліша, який здобув уже досить велику популярність зав­дяки своїй літературній творчості й широкій філологічній ерудиції, було запрошено до Петербурзького університету на посаду викладача російсь­кої мови для іноземних студентів. Переїхавши до північної столиці, він бере шлюб з Олександрою Білозерською, сестрою свого київського това­риша, одного з провідних кирило-мефодіївців, Василя Білозерського. Піз­ніше вона стала відомою українською письменницею, яка публікувалася під псевдонімом "Ганна Барвінок". Молодша за чоловіка майже на десять років, вона дожила до 1911-го, її оповідання, переважно на сюжети з на­родного життя, друкувалися в періодиці й виходили окремими збірками від 50-х років XIX до перших років XX століття.
З переїздом до Петербурга інтерес Куліша до козацької України тіль­ки зріс. Це, зокрема, яскраво відбилося в його "Повісті про український народ" (1846). Займаючись слов'янознавчими дослідженнями, за реко­мендацією професора П.Плетньова, він одержав наукове відрядження до Польщі для вивчення мов, побуту, історії та культури західних слов'ян. Але через кілька місяців після приїзду до Варшави, вже у 1847 році, його було заарештовано у справі Кирило-Мефодіївського братства й відправ­лено на слідство до Петербурга. У вироку йшлося про чотири місяці ув'язнення (в Петропавлівській фортеці) й заслання до В'ятки. Завдяки клопотанню друзів покарання за­мінили поселенням (під наглядом поліції) в Тулі та забороною друкува­тися. Оскільки ніяких конкретних злочинів йому інкриміновано не було, вже 1850 року Куліш одержав дозвіл на повернення до Петербурга. Він цілком віддався літературній і науковій роботі, розгорнув широку суспіль­ну й публіцистичну діяльність, хоча друкуватися йому дозволили тільки після смерті Миколи І. У 1856—1857 роках Куліш видає свої "Записки о Южной Руси" у двох томах, потім — перший історичний роман українською мовою "Чорна Ра­ла" (1859). Цей твір ознаменував його перехід від романтичного сприйман­ня національного минулого до історико-етнографічного реалізму. Куліш ди­виться на козацтво критично, описуючи його не як однорідну людську масу, і як складний конгломерат осіб різного соціального походження і станови­ща з несхожими прагненнями та політичними переконаннями. Однак зага­лом його оцінка ролі козацтва в історії України залишається ще позитивною.
Наприкінці 1850-х років у Петербурзі зібралося багато колишніх чле­нів Кирило-Мефодіївського братства, зокрема М.Костомаров, В.Білозер- ський і Т.Шевченко. Залишаючись прихильниками ідей народної освіти й соціального звільнення, в обстановці суспільних перетворень, що ініці­ювалися під егідою Олександра II, вони всі разом активно включилися в роботу. У той час на урядовому рівні постало питання про відкриття по­чаткових українських шкіл, для роботи яких Куліш підготував і видав свою "Граматку" (1857). Тоді ж у Петербурзі він заснував видавництво, де публікував україн­ських письменників, минулих і сучасних, а також почав випускати альма­нах "Хата". Разом із В.Білозерським, М.Костомаровим і Т.Шевченком він створює петербурзьку українську "Громаду", більшість представників якої стояла на ліберально-демократичних позиціях. Члени цього товариства створили журнал "Основа", що виходив у 1861—1862 роках; у ньому Куліш умістив кілька своїх літературних та історичних творів, зокрема один роз­діл "Історії України від найдавніших часів", "Хмельнищину" і "Виговщину". У 1862 році виходить друком його поетична збірка "Досвітки. Думи і поеми". Тоді ж, чи не першим серед інтелектуалів Наддніпрянської України, він установлює і підтримує зв'язки із західноукраїнськими (галиць­кими) народниками ("народовцями"). Із кризою українського національ­ного (ширше — ліберально-демократичного) руху в 1863 році, у зв'язку з польським повстанням, у Петербурзі припиняється видання "Основи". Як державний службовець Куліш за призначенням у 1864 році переїжд­жає в утихомирену російськими військами Варшаву. Там він уважно зна­йомиться з польськими джерелами стосовно української історії, зокрема козацьких часів. Це сприяє остаточному відкиненню ним романтичного сприймання минулого рідної країни, зокрема й найгероїчніших сторінок Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. У середині 1860-х років Куліш активно співпрацював із галицькими народниками, друкуючи у львівських періодичних виданнях свої твори, зокрема "Руїну", присвячену страшним для України наслідкам гетьмансь­ких усобиць, а також польсько-російсько-турецьким війнам, що призвели до спустошення країни після смерті Б.Хмельницького. Це критичне й ре­алістичне висвітлення кривавого минулого, тим більше — співпраця з га­лицькими демократами, які перебували в підданстві Австрії, спричинили різке невдоволення начальства. Але Куліш відкидає вимогу припинити спілкування із львівськими друзями, тому в 1868 році йде у відставку.
Звільнившись від посадових обов'язків, він вирушає за кордон і безпо­середньо знайомиться з культурою західних країн, але значну частину ча­су мешкає у Львові, де співпрацює з місцевими журналами й публікує свої переклади біблійних текстів українською мовою. За прикладом чеських слов'янофілів минулих десятиліть, він прагнув цілком відтворити Біблію народною мовою, що іноді призводило до курйозних зворотів. Однак ство­рення українського перекладу Святого Письма, доступного розумінню простого народу, стало знаменною віхою в історії національної культури. Наприкінці 1860-х років ставлення Куліша до ролі козацтва в україн­ській історії стає відверто негативним. Масові народні повстання XVI— XVII століть він трактує тепер як руйнівну стихію, що протистоїть циві­лізаторській місії Польщі на сході. Водночас, Куліш не ідеалізує колоніальної політики поляків в Україні, бачить скоєні ними жорстокос­ті, утиски народних прав і ганьблення святинь. Однак, маючи власне ро­зуміння історичних моментів, він вважає вищим їхній культурний рівень і визнає за ними певну цивілізаторську місію. Ці настрої, які багато в чому відтворювали традиційні для польської історіографії погляди, було відображено в дослідженні "Перший період козацтва від його початку до ворожнечі з поляками", виданому у Львові в 1868 році. Перебуваючи в Галичині й підтримуючи дружні стосунки як із місцевими русинськими (українськими), так і з польськими колами, Куліш докладав чимало зусиль для "їхнього примирення. Але ворожнеча між цими національними таборами, на загальному тлі посилення в Євро­пі націоналістичних настроїв, з кожним роком дедалі дужче розгоралася.
Від початку 1860-х років Куліш, як і багато інших українських і ро­сійських демократично настроєних інтелігентів (досить згадати бодай О.Герцена), зі співчуттям і симпатією сприймав польський національно- визвольний рух. Однак те зневажливе ставлення, неприховане чванство, з яким багато поляків підходили до всього українського (не тільки пра­вославного, а й уніатського — греко-католицького), формувало в нього дедалі критичніший погляд на історичну роль Польщі у Східній Європі. Куліш глибше знайомиться із соціально-політичними поглядами європейських мислителів XIX століття, зокрема з позитивізмом, під впли­вом якого переймається думкою про високу цінність розвитку науки й технічних досягнень для суспільства. Його релігійні уявлення поступо­во трансформуються в напрямку визнання спільної для всіх народів "при­родної релігії". Але центральною темою його роздумів завжди залишаєть­ся Україна.
Розчарувавшись у цивілізаторських претензіях польських кіл, які де­далі дужче спиралися на ліберально настроєний щодо них уряд Австро- Угорщини, Куліш у 1871 році повертається в Російську імперію, де про­довжує досліджувати історію українського козацтва. Юнацький романтизм давно відійшов у минуле, надії на польську місію в Україні ви­явилися безпідставними, й Куліш на схилі віку щиро, без будь-якого ко­н'юнктурного підтексту, схиляється до позитивної оцінки факту возз'єд­нання України з Росією. Він не ідеалізував російського самодержавства та його жорстокого ставлення до українського народу. Однак, дійшовши висновку про нез­датність козацтва створити власну державу, гадав, що приєднання до Росії було найменшим із можливих лих (з огляду на хаос часів "Руїни" й цілком реальні для другої половини XVII століття перспективи віднов­лення влади Польщі чи підпорядкування Туреччині). З цих позицій напи­сані тритомна "История воссоединения Руси" з додатковим томом "Материалов" (1874—1877), а також "Мальована Гетьманщина" (1876) і Казаки по отношению к государству и обществу" (1877).
У цих працях автор рішуче виступає проти ідеалізації козацтва і гай­дамаччини, представляє їх як деструктивні сили, позбавлені державниць­ких ідеалів. Це, по суті, означало сповідування поглядів, які панували в офіційній імперській історіографії стосовно минулого приєднаних зе­мель і народів, і викликало загальне обурення української громадськості. Тим часом, гостро критичне ставлення пізнього Куліша до замолоду ідеалізованих явищ не означало його відходу від української культурно- пюрчої роботи. Обурений Емським указом 1876 року, який забороняв друкування українською мовою в Російській імперії, він у 1881 році зно- . ву переїжджає до Львова, де видає другу збірку своїх віршів "Хуторна по­езія", в якій уміщує "Зазивний лист до української інтелігенції" із закли­ком до культосвітньої роботи всупереч усім несприятливим обставинам. Як і раніше, він докладає неймовірних зусиль задля примирення українських і польських кіл у Галичині, однак надаремно. Галицька націо­нально свідома громадськість, як і численні представники Наддніпрянської України та Слобожанщини, не могла пробачити йому помірковано-позитивної оцінки возз'єднання України з Росією і сприймала його однозначно негативно. Радикальна молодь також не поділяла його поглядів. Навіть давній товариш М.Костомаров ставився до переконань Куліша із яв­ним несхваленням.
Розчарувавшись у громадській діяльності, Пантелеймон Олександрович на схилі літ повертається до рідних країв і оселяється на своєму хуторі Мотронівка на Чернігівщині, цілком віддаючись творчій роботі: пише драму "Байда, князь Вишневецький" і поему "Маруся Богуславка", видає в Женеві третю збірку віршів "Дзвін". Будучи поліглотом, він робить чис­ленні переклади українською мовою з Біблії, В.Шекспіра, Дж.Байрона, ! Й.В.Гете, Ф.Шіллера, Г.Гейне. У ті ж роки Куліш зацікавився історією та культурою досі йому далекого мусульманського світу (в цей самий період до Сходу виявляють інтерес І.Франко й молодий український поет та орієнталіст А.Кримський). Ісламській тематиці присвячена пізня поема Куліша "Магомет і Хадиза". На першому плані в його творчості дедалі частіше постає тема жінки як носія добра і краси. Водночас, у тритомній монографії "Отпадение Малороссии от Польши" (1888—1890), а також у дослідженні "Українські козаки і пани | в двадцятиліття перед бунтом Хмельницького" (1895) він і далі розробляє і поглиблює ставлення до козацтва (зокрема й до Визвольної війни під про­водом Б.Хмельницького) як до деструктивного явища в українській історії.
Ці та інші праці вже літнього "хуторянина" (як він сам себе охарак­теризував) становлять важливий, хоча й дотепер суперечливий внесок в українську культуру. Цікаво, що й імперська історіографія, й українська національна критика, і радянська, — всі знаходили у творчості Куліша непримиренні стосовно своєї ідеології погляди, через що він був ними всіма якщо не відкинутий чи заборонений, то забутий. Куліш скінчив свій вік "у сільському схимництві" на хуторі Мотронівка (тепер у складі села Оленівка Борзнянського району Чернігівської області) 2 (14) лютого 1897 року, на 78-му році життя, набагато переживши своїх товаришів по Кирило-Мефодіївському братству.
Протягом усього життя Куліш відзначався надзвичайною працездат- | ністю і щирим ставленням до своїх занять. У ньому повною мірою поєднувалися митець і вчений. Він яскраво, у барвах і постатях, бачив історію рідної країни і чудово знав її, проаналізувавши безліч українських, російських, польських джерел і документів, багато з яких були відкриті ним самим і як археографом. Куліш однаково щиро й палко захоплювався козацьким минулим України в молоді роки і громив, по суті, свої ж ілюзії в подаль­ші роки життя, нерідко впадаючи в крайнощі. Йдучи за логікою розвитку своїх поглядів, на старості він у повному розумінні слова виявився чужим серед своїх і своїм серед чужих. Українське суспільство вважало його ренегатом, але він продовжував завзято трудитися над збагаченням націо­нальної культури новими перекладами й поемами. Офіційна російська історіографія з розумінням і співчуттям сприймала його пізні об'ємисті історичні праці, але він не міг пробачити самодержавству заборону україн­ського слова і прирік себе на добровільне сільське самітництво. При цьому на кожному повороті власного ідейно-творчого шляху Куліш залишався вірним собі та своїм переконанням.