Світоч віри

До дня народження В. К. Барки

 (16 липня 1908— 11 квітня 2003)

     Ім'я Василя Барки — видатного українського письменника, який проживав далеко за межами рідної землі (США), для нас, українців, відкрилося лише зі встановленням незалежності. Мало кому доводилось читати його прозові, поетичні твори, тим паче, філософські праці релігійної тематики. Але вивчення духовних набутків української діаспори вселяють надії на ліквідацію "білих плям" у нашій історії, культурі й літературі. Біографія цього митця — складна, багата неординарними життєвими колізіями, часто досить драматичними. Він з того покоління, якому доводилося : розпочинати нову соціалістичну добу, а, отже, якому в буремному вирі кінця 1920-х просто неможливо було застрахуватися від тих чи інших помилок. А якщо таких не було, їх всеодно "знаходили", адже репресивно-винищувальна машина набирала дедалі інтенсивніших обертів.

Сталінсько-беріївська сокира вже гуляла-витинала під корінь все те, що називалось українським. Творчість Василя Барки — це віддзеркалення його глибокої хрис­тиянської релігійності та етики, це мова його серця. Тому й основні прикмети характеру письменника — це незвичайні доброта і скром­ність, гуманність і побожність, толерантність і шанування думки іншої людини, беззастережне визнання вчення Біблії. В. Барка як релігійний філософ навчався мудрості не тільки з Єван­гелія, а й у Сковороди, Дайте, Шевченка. Саме в них він навчався ціну­вати свободу, вважаючи, що визволення людини починається від думок про неї, про шляхи і можливості її здобути.
Василь Барка (справжнє ім'я — Василь Костянтинович Очерет) — автор епічних романів, поем, драматичних творів, літературознавчих есе, перекладів Дайте, Шекспіра. Серед його творів: "Апостоли" (1946) ТО "Білий Світ" (1947) — написані у Німеччині. Американський період творчості - - найбільш інтенсивний, означений виходом книжок віршів "Псалом голубиного поляні958), "Океан"(1959), "Лірник"(1968), прози "Рай"(1953), "Жовтий князь"(1963), літературознавчих досліджень та есе — "Хліборобський Орфей, або Клярнетизм"(1961), "Правда Кобзаря"(1961), "Жайворонкові джерела"(І956), "Вершник неба"(1965). Цей перелік, звичайно, повністю не охоплює усіх книжок Василя Барки. До речі, його роман у віршах "Свідок для сонця шестикрилих"(1986) обіймає чотири великих томи, що складають 2 тис. сторінок тексту.
Тисячоліттю християнства в Україні Барка присвятив велику поему "Судний степ". Релігійність мотивів для нього значить багато. Це — вираз чудесності походження і дії самої правди як джерела духовного сяйва, утвердженого Вищою Силою.
Відомі світові його: драматична поема "Кавказ" про долю імперії; "Судний степ", епічна поема (один том присвячений тисячній річниці хрещення України-Руси); "Царство", псалмічні сонети, роман; "Спокутник і ключі землі", роман з українського побуту в Америці; "Земля садів­ничих", антологія есеїв про мистецтво і літературу; п'єса "Мертвий кут".
Василь Очерет народився в с. Солониця Лубенського району на Полтавщині в козачій сім'ї. Рід походив від запорозького сотника Оче­рета. Батько — Костянтин Очерет — часто розповідав синові про їхньо­го славного предка-козака, від якого, очевидно, передалися Василеві волелюбність, бажання бути незалежним, почуття власної гідності. Під час російсько-німецької війни батько служив у козачій частині, але 1916 р. звільнився покаліченим (мав пробиту ногу і зрушений хребет). 1 хоча батько теслював, доглядав чужі сади, під час громадянської війни пра­цював інструктором у майстернях, що виробляли кінське спорядження для армії Будьонного, сім'я постійно бідувала У родині Очеретів було троє синів: Олександр, Іван і Василь. З 1917 р. вони навчалися в Лубенському духовному училищі ("бурсі"), де діти з "козачого сословія" могли навчатися безплатно; згодом його було перетворено на трудову школу.
Викладач математики давав малому Василеві читати класичні ук­раїнські книжки. Випадково йому до рук потрапили "Гайдамаки*' Шев­ченка з ілюстраціями Сластіона і "Божественна комедія" Дайте з ілюст­раціями Доре. "Гайдамаків" прочитав легко, з цікавістю, але "Божест­венна комедія" зосталася більшою частиною незрозумілою, тільки чу­дові ілюстрації ввели хлопця у світ надзвичайних подій і запам'яталися назавжди, так само, і як постійні розмови батька з його приятелями щодо книги "Апокаліпсис", в якій йшлося про значення приходу кожного ангела і кожного звіра.
Сталося так, що батько занедужав і близько двох років лежав при­кутий до ліжка. Малий Василько мусив найматися на працю по селах. То був гіркий час, але водночас - - І добра школа життя, повна драм людських. Пасучи коні в степах, хлопчик багато читав. Книги приносив з міста, позичаючи у приятелів. Згодом Василь поступив на учительські курси, що перетворилися на педагогічний технікум. Помилково вибрав собі як фах математику і фізику. Можливо, через вплив найстаршою брата, який згодом став професором математики в Новосибірському університеті. Середній брат, Іван, прийняв сан священика.
Улюбленим предметом Василя була література. Він захоплювався творчістю Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Ф. Достоєвського, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Вивчав марксизм, але "красиві" теорії не хвилювали його уяву. 1927 р. В. Барка закінчив Лубенський педтехнікум. Наступного року через конфлікт з місцевими партійними керівниками він поспішно виїздить на Північний Кавказ до м. Крас­нодар, де вступає на філологічний факультет місцевого педінституту. Перші свої вірші він надіслав П, Тичині, який надрукував їх в "Черво­ному шляху", найбільшому на той час періодичному журналі в УРСР. В. Барка дуже вдячний долі за те, що саме Павло Григорович став його покровителем,
У 1930 р. В. Барка у Харкові видає книгу поезій "Шляхи" в Дер­жавному видавництві. Ця рання авторська надія була ґвалтовно облама­на жахливо напасницькою рецензією, сам заголовок якої відбиває її зміст: "Проти класово-ворожих вилазок в поезії". Надруковано її було на всю сторінку в столичній "Літературній газеті". Найгостріше обвину­вачення таке: автор нібито хотів віршами повідомити пресу на Заході про фізичну ліквідацію "служників культу", але насправді він тільки подав експресіоністичний опис того, що діялося під час антирелігійного карнавалу. Поета змусили прилюдно каятись на зборах РАППу (Ро­сійської асоціації пролетарських письменників, до української секції якої він входив).
Друга книжка В. Барки "Цехи" виходить 1932 р. також у Харкові. Вона була вже "ідеологічно правильна", на "виробничі сюжети". Поезії цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі "Красноліт", де автор перебував у "творчому відрядженні". Улітку 1932 року Василь Костянтинович одружився з черкешенкою (адигейкою) — вчи­телькою, яка згодом поміняла педагогіку на театральне мистецтво. Від цього шлюбу народився син Юрій. Писати на замовлення поет більше не може, тому обирає "добро­вільну поетичну німоту", хоча і продовжує творити "для себе". На жаль, всі ці твори загинули під час війни. Почувши про вільний конкурс на вступ до аспірантури. Барка подає документи і стає аспірантом ук­раїнського відділення Московського педагогічного інституту, але через постійний тиск він мусив перевестись до відділу історії середньовічних західноєвропейських літератур. Одночасно працював у Краснодарсь­кому художньому музеї науковим співробітником. І там пильні ідеоло­гічні наглядачі побачили його "контрреволюційність" в оформленні експозиції (використав твори митців релігійної тематики). Зокрема, він вміщує в експозицію естамп Дюрера: "Чоловік смутку" (бичування Хрис­та), копію А. Іванова (автора "Явлення Христа народові") — з картини Веронезе "Піста", гарні копії з Рафаелевої "Мадонни з святим Георгієм", з "Ночі" ("Різдва") Корреджіо, ряд інших картин справжньої мистецької вартості з релігійними сюжетами. За це Барку навіть було віддано під суд із формулою обвинувачення: "контрреволюційне оформлення художнього музею". Врятувався поет випадково, через зміну настроїв у Кремлі. На Кубані тоді було об'явлено "українізацію" — передусім для міста, єдиного великого міста-столиці, що серед українського населення козачої області зрусифікувалося більш як наполовину. Утім, вже через півтора роки в Кремлі, за наказом Сталіна, прого­лосили похід проти "українізації" і ліквідували її на Кубані.
В. Барка-науковець читає курс лекцій з історії західноєвропейських літератур у Краснодаре працює над кандидатською дисертацією про стиль "Божественної комедії" Дайте, яку успішно захищає у Москві 1940 р. Після того він читає курс історії західноєвропейської літератури Середньовіччя на філологічному факультеті Ростовського університету. Л вдома, пізніми вечорами, пише вірші...
Початок війни 1941 р. Василь Костянтинович зустрів доброволь­цем у "народному ополченні", хоча мав можливість бути звільненим за станом здоров'я. На жаль, через непідготовленість і невдалий маневр командування все закінчилось м'ясорубкою. Після поранення у голову й плече (було пробите кулею з танкового кулемета) він втратив свідо­мість. Більш як місяць потому хворів і не міг ходити. Виходили його, незважаючи на ризик, чужі люди. Видужавши, Барка працював корек­тором у місцевій газеті "Кубань".
У 1943 р. В. Барка потрапив до Німеччини. Для полоненого науковця-філолога розпочалася нова сторінка життя: тяжкий шлях випробувань остарбайтера, випадкові підробітки, відкриття Німеччини і світу. Війна назавжди розлучає В. Барку з рідними. Він продовжував пи­сати вірші, більшість з яких загубилася. Дивлячись на барки, які роз­вантажував, і порівнюючи себе з ними обрав собі псевдонім ("тягнуться но річці туди-сюди, несучи на собі те, що людям потрібне"). Зміною прізвища мав на меті захистити свою сім'ю від переслідувань. У Берліні йому вдалось вирватися з табору. Він переховувався у колишнього на­шого емігранта. І той привів його до українського видавництва "Голос" у Берліні. У 1945 р., після розгрому Берліна, разом з іншими вигнанцями-втікачами письменник здійснив 1000-кіломегровий перехід до Авсбурга у табір для переміщених осіб "Ділі". Перший прозовий роман "Рай", ви­дано у Нью-Йорку (І953). 1946 р. у Німеччині вийшла збірка поезій Барки "Апостоли", у 1947 р. — збірка "Білий світ". Представники української інтелігенції, які опи­нилися в еміграції разом з Василем Костянтиновичем, попри всі нес­приятливі зовнішні обставини прагнули консолідувати розпорошені сили, налагодити видавничу діяльність. Яскравою сторінкою українсь­кого літературного процесу 40—50-х років було, безперечно, заснуван­ня 1945 р. в Західній Німеччині Мистецького українського руху (МУРУ), який об'єднував письменників-емігрантів. До нього увійшли талановиті письменники — Улас Самчук, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Юрій Клен, Євген Маланюк.
Намір В. Барки емігрувати до Франції і невдалий перехід кордону закінчився фіаско, брутальною процедурою допитів і в'язницею. Тому пізніше поет зігнорував виклик до омріяного Парижа і з острахом невідомості готувався виїхати до Америки. У 1950 р. з офіційного доз­волу він опинився за океаном. Був кочегаром, прибиральником (мив вік­на й підлогу в шпиталі католицького монастиря Святого Хреста).
Почав працювати над історією української літератури, писав релі­гійно-філософські та літературознавчі есе, перекладав. 1958 рік знаменний для письменника тим, що він, на той час гли­боко релігійна людина, приймає обітницю, біле чернецтво. Це означало, що все мирське не має для нього жодного сенсу. Головне присвятити себе служінню Христовій істині. Один рік В. Барка провів у греко-католицькому монастирі. Вій був з тих людей, для яких щастя — в самот­ності. Того ж року вийшов з друку "Псалом голубиного поля", а роком пізніше — двотомний "Океан". У 1961 р. видавництво "Пролог" публі­кувало дві літературознавчі праці В. Барки — "Правда Кобзаря" та "Хлі­боробський Орфей, або Клярнетизм".
Упродовж 1958—1961 pp. В. Барка працював над романом "Жов­тий князь". Окремою книгою в Нью-Йорку він був опублікований 1963 р. (перевиданий 1968 p.; 1981 p. вийшов у перекладі французькою; і тільки 1991 р. з'явився в Україні). Тема голоду 1932—1933 pp. в Україні — найболючіша оповідь В. Барки, якій він, крім поетичних творів, присвя­тив великі епічні полотна — романи "Жовтий князь" і "Рай".
"Жовтий князь" — це перший твір про голодомор, один з найтрагічніших, найстрашніших злочинів, якого не знала історія людства, здійснений урядом проти власного народу. Це був геноцид проти українсь­кого селянства як головного хранителя нації. Жодне селянство у світі не зазнало таких знущань, винищення і втрат, як селяни України в XX ст.
Автор охоплює повну картину всенародної драми — в її полі­тичних, соціальних і психологічних ознаках. Також щедро використовує фантастику, себто міфологічні образи, апелює до фольклору. Матеріалом для "Жовтого князя" послужили спогади очевидців і власні враження письменника, який у 1933 р. відвідав родину свого брата на Полтавщині, а потім і сам пережив голодомор на Кубані.

Грій на хмарі Біблію читає...
тополя пошепки: страшний який
твій плач, Ісає!
Моляться соняшники.
Голод. Мати немовля вбиває...
тополя закричала: он який мій рай, Ісає!

Дійові особи роману — люди однієї епохи, одного часу, здебіль­шого одною соціального класу. Але в кожного з них — своя мета в житті, свої цінності та ідеали: у Мирона Катранника — глибока хрис­тиянська віра в Бога, у Григорія Отроходіна — фанатична партійно-більшовицька віра в Сталіна, який здатний винищити цілий народ зара­ди "світлого майбутнього". Отже, їхні життєві філософії — діаметраль­но протилежні. Звідси й неминучість конфлікту. Усі образи твору мож­на поділити на три групи: носії зла (Григорій Отроходін, хліботруси, хлібохапи, хлібобери, хлібокради), жертви (родина Катранників, селяни-гречкосії, хліботруди), образи-символи (місяць, хліб, церква, церковна чаша, жовтий князь). Простий селянин Мирон Катранник і представник влади Григорій Отроходін являють два різних типи моралі: у Мирона — християнська з її десятьма заповідями; у Григорія — партійно-більшо­вицька, віра в Сталіна, який, нищачи цілий народ, забезпечує "світле комуністичне життя" таким, як Отроходін. Ця різноспрямованість жит­тєвих інтересів неодмінно має призвести до конфліктної ситуації.
Наступний символ — церква. Навіть перетворена на звальний пункт, вона не втрачає своєї святості. Тому попри всі муки Мирон Дани­лович має сили вистояти, не забувши проповідь священика: "Заповідано нам... тільки любов... Оглянімось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осміюєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба...". Неабияка майстерність Василя Барки виявляється у влучному поєднанні слів, наданні їм символічних зна­чень. У пошуках їстівного люди з усієї округи збігаються до млина, а натомість отримують смерть. Назва роману теж символічна. "Жовтий князь" — символ зла, демонської сили, голоду, тоталітаризму. Повсюди зустрічається жовтий колір. Жовкнуть люди від тривалого недоїдання, жовкнуть стіни будівель, коли в них ніхто не живе. Символічним є й образ Андрійка Кл і ранника, який один вирушив у далеку життєву мандрівку - - до відродження українського народу. Роман цікавий не тільки своєю історичною правдивістю, а й глиби­ною морально-етичних і філософських проблем: наприклад, чи всі дії людини можна виправдати екстремальністю ситуації (забрати хліб у мертвої людини, вбити й з'їсти собаку, відігнати слабкішого). Автор не моралізує, не дає буквальних однозначних відповідей, він примушує ду­мати самостійно, просто описуючи події, і ще одне питання хвилює В. Барку: чому все так? Пояснення він дає в традиційному для себе християнському ключі: велика гріховність українського народу пот­ребує обов'язкової спокути. Автор нагадує біблійну оповідь про перший гріх на землі — братовбивство, проводячи чітку паралель із сучасністю: місяць горів кров'ю тоді, коли Каїн мав убити Авеля, як і в той час, коли починалося голодне лихоліття в Україні. Кров, за Біблією і Василем Баркою, — це правда, яка обов'язково стане відомою, це також помста й спокута. Релігійний Барка намагається пояснити причину голоду. Уста­ми праведних письменник запитує: "Може, — іспит, нехай очистяться в горі, як в огні останньому", — за смерть Ісусову, адже минає дев'ятнад­цять століть з часу скоєння цього гріха. Далі з тексту випливає, що при­чина біди — нешанобливе ставлення до віри. Чимало епізодів відтво­рюють жахливе руйнування храмів Божих, відвертання від віруючих, їх масове гоніння. Це застереження нащадкам від повторення помилок. У 1968 р. вийшла поетична збірка вибраних поезій "Лірник", що вміщує вірші, написані упродовж 25 років. У 1969—1988 рр. письмен­ник працював над романом-притчею "Спокутник і ключі землі" (про життя українців в Америці). В цей час вийшла епічна поема "Судний степ", 2 і 3-й томи поезій "Океан", поетична збірка "Свідок для сонця шестикрилих" (Нью-Йорк, 1981) (у 1992 р. ці три твори публікуються в Україні), драматична поема в двох томах "Кавказ". Ці твори В. Барка вважав найголовнішими в своєму художньому доробку. У поетичній па­літрі В. Барки — елементи різних стильових шкіл та напрямів. Тут ви­разні впливи українських письменників, символістичної та футуристич­ної російської поезії, палійського Ренесансу, барокової поезії. Такий сплав стилів значною мірою пояснює важкість сприйняття Баркового вірша Він послідовний учень Сковороди у найширшому значенні цього слова.

Прошу: черешні в червоному намисті,
Ждіть отут за дверцятами залізними!
І вони стоять, коралові разки перебирають...
Прошу: берези в мережаних мантіях, отам –
під фарбованими хмарами — ждіть!
І вони стоять, зелені сповіді шепочуть...
("Сад").

Збірка невеликих релігійно-філософських есеїв, більша частина яких транслювалась на радіо "Свобода" як серія "Недільних розмов", — вийшла в світ під заголовком "Вершник неба". Декілька років Василь Барка був редактором українського відділу радіо "Свобода" в Нью-Йорку. Однак через проблеми зі здоров'ям мусив залишити роботу.
Переклав Шекспірового "Короля Ліра", який був прийнятий до друку журналом "Сучасність" (Мюнхен) і вийшов згодом окремою книжкою. Творчості Василя Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію. Це його переклад "Апока­ліпсису" для українського видання Біблії в Римі на підставі давньо­грецьких джерел є найповнішим ілюстрованим виданням, що з'явилось 1963 р. в Римі. Письменник закінчив строфічний роман "Свідок": чоти­ри п'ятсотсторінкові томи. Його літературна спадщина, крім рукописів, які з великим трудом вдалось зберегти і помістити в УВАН в Нью-Йорку, це — понад 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів, літературної критики.
Василь Барка — постать апокаліптичної доби, типова для українсь­кої літератури початку — кінця XX ст. Він найвиразніший представник творчої інтелігенції нашої діаспори, що пережила тогочасне лихоліття, і не була розстріляна чи замордована в концтаборі.
Титульним твором письменника є поема "Кавказ" — поетичний твір обсягом 770 сторінок. Цю книжку автор писав усе своє життя. На­віть у 2003-му, перед самою смертю. Під час інтерв'ю з шеф-редак­тором журналу "Бористен" Фіделем Сухоносом він вносив якусь правку в машинопис "Кавказу". Книжку можна сміливо назвати епосом апока­ліптичної доби, оскільки в ній охоплені всі сторони тогочасного життя, як і попередніх років, з яких, власне, і виріс апокаліпсис. Наближення нещастя передбачало багато письменників XIX -— початку XX ст. Це з-поміж них — Жуковський, Шевченко, Міцкевич, Лєрмонтов, Мерековський, Достоєвський... Відчував це і В. Барка. Свідчення тому — подія, яку він використав у своєму творі й яка сталася за кілька десяти­літь до того, як він про неї згадав, а головне те, як він її витлумачив... Під час коронації Миколи П, у момент сходження його на церковний поміст, цар спіткнувся і втратив свідомість. Це було знамення. А 18 травня 1896 року, в день урочистостей з нагоди коронації, сталася жахлива трагедія. На Ходинському полі ще з ночі зібрався півмільйонний натовп, очікуючи обіцяних подарунків. Та близько 6-ї ранку натовп раптом стрімко зірвався з місця, начебто за ним гнався вогонь — задні тиснули на передніх; хто падав, того затоптували. Катастрофа тривала всього 10—15 хвилин. Коли люди отямились, вже було пізно. Загинуло 1282 особи. Цей феномен досі ніхто не може пояснити. Той, кому невідомо про Ходинську трагедію, сприйме розділи "Новопоставлений самодержець III" та "Знедолена сім'я" з поеми "Кавказ" як авторську вигадку. Насправді ж у цих розділах наведено не тільки факт трагедії, а й проекцію її на 1917 рік, коли збурився увесь люд імперії. Якщо для історика Ходинська подія — щось незбагненне, то для поета вона - тільки знак, передгроззя для всієї царської династії. Знак покути за всі гріхи роду царського.
Поема "Кавказ" - багатопланове полотно з десятками, сотнями дійових осіб, з кількома сюжетними лініями. Цей твір мусить знати кожен, хто дбає про майбутнє свого народу. Бо там, у поемі, є приклад, як непомітно може підкрастися велике лихо. "Кавказ" побачив світ у серії "Бібліотека" (видання журналу "Бористен").
У доробку Василя Костянтиновича чільне місце займають художні полотна. Серед них — пейзажі Глен Спею та інших місць, виконані у 60—70 роках, малюнки, етюди. Його малярська манера цікава, базується на імпресіоністичному сприйнятті й відображення природи. Він тонко вловлює зміни освітлення, рух повітря і кольори лісу в різні пори року.
Останні роки життя Василь Барка провів у Глен Спеї (штат Нью-Йорк), працюючи над своїми творами у мальовничій, що нагадувала Карпати, гірській місцевості у будинку відпочинку "Верховина" (влас­ність Братського союзу робітників-українців). Серед цієї гірської при­роди прожив 32 роки. Там написав більшість своїх творів.
Василя Барку вирізняли неквапна хода і задумливий погляд, спря­мований удалину і водночас ніби в самого себе. Жив він аж надто скромно, аскетично й усамітнено, навіть на зустріч із земляками, які приїздили у Глен Спей приходив не завжди. Той погляд ніс в собі тепле світло, продовжував жадібно вбирати в себе всі чарівні барви довко­лишнього світу. Його очі — справді як у святого, випромінювали цілю­ще світло, яке може нести в собі лише людина, загартована випробу­ваннями, очищена від усілякого життєвого бруду і намулу. Василь Барка глибоко усвідомив мудру істину: світ довкола себе людина змінити не може, зате здатна змінити його в собі. Він був дуже мужнім і сильним. Сама доля постійно кидала його в мандри, часом і небезпечні, по світу — Північний Кавказ, Москва, Берлін, Авгсбург, Нью-Йорк і, нарешті, Глен Спей — ніби на випробування стійкості духу, ніби для одержання великого життєвого досвіду й усвідомлення через той досвід самого себе. Помер Василь Барка на 95-му році життя навесні 2003 року у шпиталі "Гарріс" (Нью-Йорк). Похований у Бавнд-Бруку. Чистий, душевно просвітлений духовним перекликом зі своїм учи­телем — Григорієм Сковородою, щирий, сердечний і співчутливий, він відкрив нам шляхи збагачення світовим досвідом. Це, безперечно, один із найвизначніших поетів діаспори. Мусимо спромогтися повернути на рідну землю велику, розмаїту і дивовижну творчість Василя Барки.

З Інтернету