субота, 29 червня 2013 р.

Горда жіноча душа

Вона була по-материнському невсипущо-працьовита і по-чоловічому, як на свій час, освічена. Збирала пилок пізнання з найкращих квіток світових і несла до українського вулика мед солодкий, а часом і гіркий, національного прозріння... Недарма ж узяла собі за псевдонім назву трудолюбної комахи. Олена Пчілка...
Минуло понад півтора століття від дня її приходу у світ 29 червня 1849 року. Але час працює на добре ім'я Олени Пчілки. Усе більше граней відкриваємо у цій постаті, яку треба нерозривно ставити поруч з донькою Лесею Українкою.
Батьки нарекли дівчинку Ольгою. Хоча народилася вона у дворянській сім'ї правника Петра Драгоманова і Лизавети Цяцьки у місті Гадячі на Полтавщині, проте, як згадувала Ольга Петрівна, "батько утратив ласку в дворянства, його більше не вибирали нікуди. Взагалі він більше ніколи ніде не служив.
Юридичних справ, одначе, не кинув: пособляв усе тій же таки дрібноті: багато було таких людей, що доправлялися свого права проти повернення їх у кріпацтво з давнішого їх стану козацького або справувалися за свою землю, захоплену в них, і т. д. Прибутку з такої юридичної праці було батькові небагато..."
Ось звідки у його дітей, письменниці Олени Пчілки й енциклопедиста ХІХ століття Михайла Драгоманова, народницькі настрої. Звісно, підігрівали їх і родинні перекази про те, що далекий предок був "драгоманом", тобто перекладачем у козацькому війську Богдана Хмельницького.
"Жили ми в дуже близькім оточенні нашої дворової челяді і взагалі дрібної гадяцької людності. Можна сказати, що українська течія оточала нас могутньо: се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка і чого держався тодішній народний побут; з усим тим зливалося й наше життя...
А пісень чули ми за дитячі літа стільки, що й не злічити!.. Усякі народні обрядності не минали нашого двору: колядування, посипання, запросини на весілля... Чи можна ж було нам не знати українського слова, коли воно було просто таки нашою рідною, притаманною стихією?..
Але з українською течією, чи власне з українським словом, починала боротьбу, з самого ж таки нашого дитинства, течія московська... Коли починалося вчитись грамоти, тоді вже рішуче й безповоротно переходилося на мову московську, бо й не було книжки української до вчіння".
Ольгу віддали вчитися до київського зразкового пансіону пані Нельговської для шляхетних дівчат. Старший брат Михайло вводить 16-річну сестру, що навчалася у передостанньому класі, до кола київської інтелігенції, знайомить зі Старицькими й Лисенками, а з огляду на те, що помешкання усіх трьох родин знаходилися поряд на Жандармській (тепер Саксаганського) вулиці, то й бачилися часто, разом музикували, обговорювали літературні справи.
Про пізніші, зрілі роки Олени Пчілки більше відомо, про юначі й молоді - значно менше, хоча саме в цей час формувалися світогляд і практичне виснування із закладеної батьками вдачі. Тому дозволю собі цитувати у власному перекладі спогади письменниці про свого побратима Михайла Старицького, надруковані одразу по його смерті в журналі "Киевская старина". Відтоді минуло майже століття, ці спогади не перевидавалися, до того ж були писані ще за часів дії як закону Емського акту 1876 року про заборону на українське слово, отож Ольга Петрівна змушена була друкувати їх російською... Заразом пригадала чимало цікавого і про себе.
"Через те, що мій брат Михайло Петрович Драгоманов був уже одружений (і навіть учителював у нас), мене відпускали із напівзакритого закладу до нього в гості на свята. Звісно, такі відпустки до брата і його дружини, котра також мене дуже любила, ставали для мене подвійним святом!"
Якщо Михайло Драгоманов мав на сестру ідеологічний вплив, то Михайла Старицького можна вважати "хрещеним батьком" її як літераторки. Саме він уперше запропонував Ользі спробувати себе в перекладі на українську.
"Старицький приніс моєму братові показати свої українські переклади. Читати їх пішли до кабінету. Я почула з кабінету незвичайну декламацію і також проникла туди. По закінченню читання гість і господар щось обговорювали, я слухала, звісно, мовчки, сидячи збоку.
- А Вам подобаються ці вірші? - спитав мене Старицький.
- Так, - відповіла я. - Вони такі незвичайні!
Обидва Михайли Петровичі розсміялися. Між тим, поезії Лермонтова, Міцкевича і Байрона українською - в тодішні часи могли видатися незвичайними не тільки юній "пансіонерці", але й представникові серйознішої публіки, більш знайомої з літературою. Після цього випадку Старицький, приносячи свої проби, жартома запрошував і мене:
- Чи бажаєте послухати "незвичайні" вірші?
Навесні 1868 року Старицький особливо захопився додатковими перекладами казок Андерсена і з цього приводу втягнув до українського письменства й мене. Тоді я вже була "на волі", бо ще 1866 року закінчила своє навчання; якийсь час я прожила в матері, у Гадячі (в нашій чудовій Драгоманівській садибі!), проте від зими 1867-го я знову жила в Києві, в братовій сім'ї, доповнюючи свою освіту різними мудрими книжками, які тодішня передова дівиця мусила прочитати. Про писательство, признаюся, я в той час зовсім не думала. Моєю першою літературною працею (навесні 1868-го) була випадкова компіляція якоїсь французької статті, на яку мене скерував брат, він же і прилаштував мій фельєтон до "Петербургских ведомостей". Невимовна була моя радість, коли я побачила свою працю надрукованою і навіть отримала за неї гонорар від редакції "Петербургских ведомостей". Мій тріумф став відомий мешканцям другої половини будинку (Старицькі й Драгоманови в той час винаймали спільно будинок. - Ю. Х.). Але Старицький, зайнятий тоді, як я вже сказала, перекладами казок Андерсена для видання цілої збірки, "напав" на мене, щоб я також спробувала себе в перекладі, ну хоча б того ж таки Андерсена українською мовою. Скільки я не відмовлялася, що не зможу добре зробити це - такою незвичною і важкою здавалася мені подібна праця, - Старицький дуже підбадьорював мене, запевняв, що українська мова рідна мені, що я так добре розмовляю українською. Нарешті, щоб захопити мене цією працею, купив і подарував мені томик в гарній оправі казок Андерсена французькою мовою, запевняючи, що мені значно легше буде перекладати з мови чужої, аніж я спробувала б перекладати з російської. Дві казки, нарешті перекладені мною з подарованої книжки, викликали в Михайла Петровича захват. Згодом я переконалася: якщо Старицькому подобалося чиєсь письмо, то завжди подобалося надзвичайно! Це можна пояснити як натурою його, що захоплювалася, так і пристрасним його бажанням збільшити коло українських письменників".
Згодом вони удвох переклали з російської повість Л. Котелянського "Чиншовики". На жаль, десять казок Андерсена українською мовою з-під пера Олени Пчілки загубилися по дорозі до Києва, а "Чиншовиків" конфіскувала австрійська жандармерія, забравши рукопис з рук Івана Франка, якому перекладачі довірили публікацію. Рукопис вважали втраченим, але нещодавно українських "Чиншовиків" виявила дослідниця Валентина Іскорко-Гнатенко у фонді Івана Франка у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ.
Усе життя Олена Пчілка і Михайло Старицький радилися одне з одним. Навіть більше: онука Старицького Орися була хрещеницею Ольги Петрівни...
"...Ще у 65-му році були надруковані в галицькій "Правді" перші українські переклади Старицького сербських дум, за іншими згаданими працями переклади сербських дум Старицький залишив, події ж, котрі пожвавили увагу й симпатії до братів слов'ян, знову навертають Старицького до перекладу сербських дум. Якось узимку 75 - 76 років Михайло Петрович, що завше шукав дружньої поради, приніс показати Драгоманову вже цілий зошит своїх перекладів сербських дум, наготовлений для цензури. Я також була присутня під час читання, але вже не в якості мовчазної слухачки, а будучи приятельськи знайомою з автором, наважувалася робити свої зауваги щодо перекладу.
Старицькому мої зауваження видалися вартими уваги і настільки, що він лишив мені зошит перекладів для уважнішого перегляду з правом робити помітки в зошиті. Сталося так, що мої помітки, - втім не дуже численні, - усі були прийняті Михайлом Петровичем. Відтоді - без похвальби можу це сказати - він дуже довірливо сприймав мої поради: не раз казав, мовляв, саме я можу з належною увагою поставитися до праці і подати належну пораду, - саме тому Старицький до кінця життя, якщо випадала нагода, показував мені свої начерки і навіть серйозні твори, а я не пам'ятаю випадку, коли б він відмовився внести мою поправку до вірша чи навіть частини плану.
Звісно, це легко пояснити нашим однодумством в основних зацікавленнях, а також тим, що стосовно наших літературних завдань, прийомів і мови ми також були спільниками.
Щодо української мови, то ще одна обставина обумовила єднання наших поглядів, знань і їхнього застосування в літературній праці: наше, так би мовити, органічне знайомство з українською мовою - те, яке накопичується з дитинства і яке засноване на природному, однаково близькому для нас наріччі лівобережному, бо і Старицький і я були родом з Полтавщини, але за волею долі ми близько зжилися також з наріччям правобережним, Старицький живучи на Поділлі (у купленому маєтку в селі Кордишівці), а я - на Волині. Ми обоє зраділи, зустрівши, наперекір поверховим розмовам, і на правобережжі ту саму прекрасну українську мову з деякими незначними діалектичними відмінностями; старі форми, котрі ще збереглися на правому березі Дніпра (і яких уже не стрінеш у мові полтавського люду), навіть подобалися нам. Отже, й виходило, що в той час, як при читанні творів Старицького деякі земляки-полтавці знаходили дивними, новими для свого слуха, введені ним подільські слова, - мене вони не дивували, я навіть частенько натомість полтавського пропонувала Михайлові Петровичу волинський вираз, якщо той краще вкладався у вірш (або просто тому, що він мені більше подобався). Старицький охоче приймав такі "волинізми", кажучи: "Так, так, чудесно! Так говорять і в нас на Поділлі". Такими були основи нашого літературного єднання. Додам, що в нас були однакові думки про задачі українського літератора. Обоє ми бачили цю задачу в розширенні рамок нашої літератури за змістом, ми обоє були за той принцип щодо форми, який багато хто зневажливо називав "ковальством" і який ми вважали законним і навіть необхідним".
"... На початку 80-х років вийшли мої "Переклади з Гоголя", де я виклала у передмові всі свої "ковальські" принципи і погляди, якими я хотіла поділитися з усіма, хто займається перекладами на українську, і "Українським дітям", де були переклади Лермонтовського "Мцирі" та інших віршів. Критика прийняла мої переклади так само, як і праці Старицького: казали, що Гоголя мені краще не чіпати, вказували у мене на "ковані" слова, і цього вже було досить для різкого засудження. Такі слова, як "зрадливий", "турботний", ставилися мені в тяжку провину, при цьому критики з розгону і за власним невіглаством приписували моїй "ковці" і слова народні, які для критиків були в новинку (наприклад, "струмок", "змарнілий", "збагнути"...).
Не скажу, що таке ставлення критики окрилювало, було боляче і гірко!.."
"...Узимку 81- 82 років ми знову зустрілися в Києві як осілі в ньому жителі: Старицькі переїхали на зиму з Поділля до Києва за власними міркуваннями, я з Волині - для навчання старших дітей. Ми бачилися часто, тим паче, що до цього часу відноситься інтенсивне заняття російсько-українським словником, затіяним особо від "великого" словника, українсько-російського, над яким багато років (уривками і ми) працювали впродовж, мабуть, кількох десятиліть; словник російсько-малоросійський, як підручник для перекладачів, вирішили зробити швидко і не мудруючи лукаво, причому незалежно від будь-яких академій.
Думка ця, що виникла в нашому тісному гурті, дуже займала Старицького і мене, але особливо енергійно узявся за це М. Ф. Комаров, котрий озброїв себе і нас усілякими словниками, джерелами і взагалі усим тим матеріалом, за допомогою якого мав виникнути російсько-український словник. Крім нас, головних учасників, - Комарова з дружиною, Старицького і мене, - у складанні словника брали участь ще деякі особи: Лук'янов, Сукачов, - не рахуючи випадкових учасників, що заходили зрідка. Збиралися "словарювати" або в Комарових, або в Старицьких, або в мене. Славні то були зібрання! Хоча і траплялися запеклі суперечки, немов у якійсь академічній комісії, - проте загалом приємно згадати наші вправи, яким ми віддавалися щиросердно. Нам видавалося, що словник має таке велике практичне значення! (Згодом Комаров видав його, доклавши ще багато власної праці.)
Тоді ж Старицький оголосив про видання великого альманаху "Рада". Знову ж таки само по собі вийшло, що я стала помічницею Старицького в цій справі: раніш, влітку 1881 року, ми удвох подавали прошеніє про дозвіл видавати в Києві журнал "Рада", але отримали відповідь, що "ходатайство не подлежит удовлетворению". На вихід же альманаху лишалися надії. Ми отримували рукописи, масу віршів і дрібних творів, які треба було розібрати, і т. п. Старицький і я зійшлися на думці, що навіть не дуже вдалі твори авторів-початків варто помістити з деякими необхідними правками".
Саме в "Раді" письменниця надрукувала свою оригінальну поему "Козачка Олена", яка була помічена літературною критикою. Твір про вічні проблеми: кохання, зраду, прощення, любов до ближнього, материнський обов'язок. За два роки по тому Олена Пчілка спромоглася на поетичну збірку "Думки-мережанки", разом з галичанкою Наталею Кобринською підготувала альманах "Перший вінок" - суто жіноче видання.
Відтоді Олена Пчілка - помітна постать у літературному житті як Наддніпрянщини, так і Галичини. Крім власних поезій, зокрема і для дітей, вона перекладає і переспівує на українську твори Ґете, Ґайне, Ґюго, Прюдома, Словацького, Сирокомлі, Сватоплука Чеха, Овідія, Пушкіна, Лермонтова, Фета, Тютчева, Надсона. У Київському літературно-артистичному товаристві пропагує творчість українських (Котляревського, Шевченка, Стороженка, Кропивницького), польських, російських митців, у Полтаві бере активну участь у відкритті першого пам'ятника українському письменникові Іванові Котляревському.
Високо поцінував Іван Франко прозовий доробок Олени Пчілки. "Ви перші і, як кажу, поки що одні тільки можете нам дати широкий роман на тлі соціально-політичних змагань і борб тої зароджуючоїся української інтеліґенції, котрої такі живі зразки видно і в "Світлі [добра і любові]", і в "Чаді".
Оповідання письменниці "Півтора оселедця" перейняте тонкою іронією-сарказмом щодо начальства і добротою-співчуттям до сільської вчительки та повагою до кмітливих дітей. У "Товаришках" піднято актуальне на той час питання жіночої емансипації.
Комедію "Світова річ", досить популярну свого часу, грали кращі українські актори - Заньковецька, Кропивницький, Саксаганський, Ліницька.
Дуже жваво написано Оленою Пчілкою мемуари-спогади, тут далася взнаки суто жіноча риса - систематизація і спостережливість у веденні щоденних записів. Таким чином з'явилися спогади про Михайла Старицького ("Киевская старина", 1904), Марка Кропивницького (1910), Миколу Лисенка (видавництво "Час", 1914) і, на прохання Михайла Грушевського, про Михайла Драгоманова (журнал "Україна", 1926).
Олена Пчілка відома як видавець часописів "Рідний край" і "Молода Україна" (тут вона виявила себе талановитою дитячою письменницею, і нині її віршики, казки, байки радують нашу малечу).
Не випадково обрала і назву часопису. Про її стосунки з творчою молоддю красномовлять слова: "Так, у 1890-ті роки визначилися наші літературні нащадки: у Києві підібрався цілий гурток молодих письменників українських: крім Людмили Старицької, в ньому були - Михайло Обачний [син Михайло Косач. - Ю. Х.], Самійленко, Славинський, Стешенко, Тимченко, Леся Українка та інші. Влаштовувалися маленькі літературні зібрання, на яких молоді автори читали свої твори - переклади й оригінальні спроби. Старицький, Кониський, я й декотрі представники старшого покоління бували також на цих читаннях. Треба сказати правду, ми до них і вони до нас ставилися з однаковою повагою. Вони нас запрошували, і ми радо йшли до них. Не дивлячись на те, що вони могли піти далі за нас, могли бути й талановитіші за старших, ми не дивилися на них як на "суперників", котрі, мовляв, "підвернуть нас під корито", а щиро раділи їхнім успіхам і намагалися всіляко їх підтримати. При цьому Старицький казав: "Отже ж таки дожили ми, що є в нас наслідники - справа наша не пропала!" Ті принципи, які він провадив [і Олена Пчілка. - Ю.Х.] у літературі, за які стільки тернів і "ганьби" упало на його голову, були абсолютно спокійно прийняті новими літераторами: вони перекладали Данте, Ґайне, Ґюго, Аду Негрі, Надсона - і вже ніхто зі своїх людей не говорив їм, що такі автори "поки що не потрібні" народові; вони брали не лише пісенний склад вірша, а вживали різноманітні форми: гекзаметр, сонет, рондо, даючи часом куплетові найвишуканіше розташування, знамените "ковальство" зовсім перестало бути городнім опудалом і надбало у творах молодих широке право громадянства.
"Подивіться, - бувало казав мені Старицький, - всі наші слова, за які нас так сварили, нині пішли у вжиток: мрія, темрява, сутінь, привабливий, знадливий і тому подібні. Так, їм, молодим, краще тепер - стежка протоптана... Ну, і слава Богу!"
По смерті сина, чоловіка, доньки, друзів-однодумців, Миколи Лисенка і Михайла Коцюбинського Олена Пчілка переїздить на свою малу батьківщину - до Гадяча, одначе і там не полишає громадської і видавничої діяльності.
За доби Української Центральної Ради і Української Народної Республіки Олена Пчілка редагує газету Гадяцького повітового земства. Коли в липні 1917 року педагогічні ради чоловічої і жіночої гімназій Гадяча незначною більшістю голосів, але все ж таки відхилили проект українізації гімназій, газета надрукувала на цю тему дев'ять критичних статей, чотири з яких належали перу редактора Олени Пчілки. Письменниця поділила тих гімназійних учителів, що виступили проти української мови навчання, на три категорії: "чужинців", "перевертнів", "лінькуватих" учителів, що звикли працювати по відомих їм "учебниках", а тут, на тобі, добирай нові книжки".
Активна позиція Олени Пчілки була "відзначена" зайшлою більшовицькою владою, і покарання не забарилося. 1919 року її заарештовують і женуть до ЧК на допити. Як розповідав мені автор книжки "Леся Українка" літературознавець Анатоль Костенко, працюючи над книжкою, він ще застав у живих очевидця, що бачив, як похилого віку знану письменницю прив'язали до коня чекіста і таким робом гнали курним шляхом... Чим не "татарщина"?
Лише 1924 року Всеукраїнська Академія наук виклопотала від уряду персональну пенсію для Олени Пчілки, обрала її членом-кореспондентом, і письменниця повернулася до Києва, де продовжила творчу працю. Ще вона встигла надиктувати Теофану Черкаському, представникові харківського видавництва "Рух" у Києві (заарештованому 1931 року і згодом розстріляному), свою біографію, яка разом з низкою оповідань побачила світ за її життя, а 4 жовтня 1930 року письменниці не стало...
Поховали Олену Пчілку на Байковому кладовищі поряд із чоловіком Петром Антоновичем Косачем, сином Михайлом Косачем, донькою Лесею Українкою. Зберігся на київській Лук'янівці будинок, де провела останні дні Олена Пчілка, є на ньому і меморіальна дошка, але потребує він сталого догляду й уваги з боку міської влади.
Олена Пчілка була не тільки талановитою письменницею і громадською діячкою, а й також талановитим педагогом, винятковою вихователькою власних дітей, а їх було шестеро і з усіх вийшли люди. Це тепер навіть важко уявити, особливо нам, міщукам. Виховати шістьох, не будучи лише хатньою господаркою, беручи активну участь у громадському і літературному житті, не маючи особливих статків та й охоти для утримання бонн, гувернерів тощо! Знаємо, що старших дітей Михайла і Лесю Ольга Петрівна навчала сама, вдома, - поки могла дати їм необхідні знання. Чим це було викликано? Ситуацією русифікованого міста, якими були Звягель, Луцьк, Київ.
Серед інтелігенції Києва вживали українську мову лише кілька родин: Лисенки, Старицькі, Косачі, ще дві-три сім'ї. У найпрогресивнішій на той час київській жіночій гімназії Людмили Ващенко-Захарченко, куди ходили доньки Михайла Старицького, викладали історію французької революції, та ні слова - про декабристів або народників, не кажучи вже про історію рідного краю. Мова і література - російська, іноземні, античні, - крім української. На уроках рукоділля - ні слова про українську народну вишивку, в якій так кохалася Ольга Петрівна, що видала про неї цілу книжку під назвою "Український орнамент", а згодом - "Українські узори".
Отож, мати мусила протистояти навалі русифікації, оберігати свою культуру, давати її початки своїм дітям. Що і зробила вельми успішно.
Було це важко, дуже важко, можна собі уявити... Але глибинна національна свідомість, звання української письменниці зобов'язували її до стоїчної героїчної терплячості. У спогаді про Михайла Старицького Олена Пчілка згадувала: "Не раз з'являлася в хвилину відчаю думка: чи не кинути українське письменство? Бог із ним! Але хвилина відчаю минала і знову оживала віра в справу української літератури, оживала незнищенна любов до неї".
Чоловіком Ольги Петрівни став Петро Антонович Косач, член Київської Громади, а по службі - голова з'їзду мирових посередників Новоград-Волинського повіту. Про старшого сина Михайла, названого на честь дядька Михайла Драгоманова, мова піде далі. Дочка Лариса (Леся) Косач - велика українська письменниця Леся Українка, гордість нашої нації. Ольга Косач-Кривинюк - лікарка, літературознавець, видавець, укладачка ґрунтовної праці "Леся Українка: Хронологія життя і творчости" обсягом близько тисячі сторінок. Оксана Косач-Шимановська - музикант, викладала французьку мову. Микола Косач закінчив Київський політехнічний інститут, працював на відповідальній посаді у Ковельському земстві, брав участь у революційному русі, був кандидатом до польського Сейму. Ізидора Косач-Борисова - дипломований агроном, політв'язень сталінських концтаборів, на еміграції в США 1970 року видала книжку, яку підготувала сестра Ольга, "Леся Українка: Хронологія життя і творчости".
Чимало цікавого дізнаємося з листування Ольги Петрівни із сином-студентом - Михайлом Петровичем Косачем, 1869 року народження.
На відстані, тактовно і мудро, мати скеровує життя сина, напучує його, радить, турбується про нього, висилає книжки, гроші на прожиття, потрібні речі.
Про Лесю Українку, другу дитину Косачів, ми знаємо багато. Значно менше або й зовсім не знає широкий загал про первістка Михайла. А був він людиною небуденною. І ліриком, і фізиком!
Початкову освіту Михайло і Леся здобули з материнських рук і вуст. Офіційну освіту Михайло почав з п'ятого класу Хелмської класичної гімназії, яку закінчив із срібною медаллю. Без гімназійного свідоцтва він не міг здобути вищої освіти. Від 1888 року Михайло - студент математичного відділення фізико-математичного факультету Київського університету, а з 1891 року навчається у Дерптському (Тартуському) університеті. Водночас захоплюється літературою (друкує в галицьких часописах новели під псевдонімом Михайло Обачний), а також фотографуванням і етнографією. Захищає дисертацію з фізики і викладає її та математику у тартуській жіночій гімназії. Мав низку технічних винаходів, брав участь у роботі української громади в Тарту. Мріяв повернутися в Україну і, коли така нагода наспіла, перевівся до Харківського університету приват-доцентом кафедри фізики і метеорології. Тут розквітнув його талант як організатора. Михайло Косач фактично став засновником метеорологічної служби на Харківщині. Але нагла смерть від дизентерії на 35-му році життя перекреслила багато творчих намірів і трагічно вдарила всю родину Косачів...
Саме старшому синові сповідувалася мати, він був наче її духівником. Це добре видно з листів Олени Пчілки до Михайла. Вона дуже відверта із сином. Епістолярний жанр особливо придатний для розкриття суто людських рис. Художня творчість - це узагальнення, типізація характерів, певною мірою - абстрагування. І тільки з листів письменниці постає її вдача - турботлива материнська, але ненав'язлива, без диктаторства і категоричності, які намагалися приписати Олені Пчілці деякі літературознавці, маючи на увазі стосунки з донькою Лесею.
Наведу кілька уривків з листів Олени Пчілки до Михайла Косача і мої коментарі до них.
1888 рік. "Люба Мачино! Посилаю тобі трубку, зубочистку і Кольцова. Дивись, чисться, читай!"
1889 рік. "Добре було б, якби ти написав свою картинку про Святий вечір у моряка на морі, що ти надумав собі... [Ольга Петрівна починає радити, як писати, але, ніби схаменувшись, додає. - Ю. Х.] Врешті, не хотіла б тебе збивати. Той, хто пише, завше лучче може..."
1890 рік. "Святий вечір на морі" [новела Косача-Обачного вийшла друком під назвою "Різдво під Хрестом Полудневим". - Ю. Х.] - славненька штучка, по думці й настрою, але трохи розтягнена була, і в ній було напутано трохи (колядувати не ходять і не їздять на Святий вечір, себто перед Різдвом, а тільки вже на саме Різдво). Се я справила, так що вийшло добре все! Хоть справила дуже мало, бо вважаю, що справлять можна в чужому тілько дуже мало, - іначе нема рації".
Ольга Петрівна влаштовувала в Колодяжному мистецькі вечори, зокрема на Шевченківське свято закликала і сусідів, маючи водночас піклуватися про добробут п'ятьох дітей... З листа до Михайла: "Потім казали вірші Пуц, Марися, Уксусок, Кох [пестливі назви менших дітей. - Ю. Х.]. Ми з Лесею составили чудесний для фортепіано quad libet [веселу імпровізацію. - Ю. Х.] із самих волинських пісень". Отож, знаходила час навчити дітей читати вірші, розучити фортепіанну п'єсу. Все це - виховання, домашнє, материнське, з любов'ю і без поспіху. Бувала Ольга Петрівна і гнівливою, коли мала на те підстави. "Маю я аж два октябрських номери "Зорі", де моя "За правдою" (оповідання). Звісно, рада, що рукопись не пропала; але що за свинство поробили бичиська! Попереміняли багато слів: замість крамничка - склепик, замість постереження - обсервації, замість довгообразий - протяглий вид і т. д. Але се хоч синоніми (хоть і незграбні), а то в інших місцях позаміняли мої вирази такими, котрі зовсім інше значать... У мене було: підійшли зважливо, вони переправили: поважно, у мене: під дверима щось шархнуло (значить, тихо), вони справляють: шарахнуло (ніби гримнуло). Оце пишу, щоб не сміли далі перероблять, та так неуміло, але чи послухаються оті свині? В їх монастирі - їх і устав, покоряйся, бо інакше й зовсім лежатиме недруковане!"
Ольга Петрівна підтримувала Лесю Українку і морально, і матеріально, і фізично. Їздила з нею на численні операції до Відня, Берліна. Пише Михайлові: "Лесі скілька місяців треба посилати по 80 рублів (бо німкені - 50 руб., та на свій росход, та Леся бере лекції англійської й італьянської мови; я не могла одмовити їй в сему, бо тільки ж вона й "жива" тією всякою словесністю)".
Відомий лист, друкований і цитований, але не можу його не навести: "Так, я настояща Ніобея. Которе доростає - погибає. З Ніобеєю тілько діло було краще, бо і діти її покаменіли на смерть, і вона сама закаменіла, нічого не почуваючи. А з нами іначе! Леся терпить, тобто мовчить і думає, що я не бачу її мук всякого рода, що я навіть не чую, а єї стан фізичний лучче бачу, ніж вона сама. Вона, може, ще трохи надіється на вилічення, а я не надіюсь ні крихти, - всі ці паліативи - це одна мана і скорботна процедура, довга, марудна, тягнуча жили і з слабої, і з цілої сім'ї".
Скаржиться синові, виповідає суто жіноче, найпотаємніше - у листі перед від'їздом із Луцька до Відня разом з Лесею, якій мали робити ортопедичний протез. Ольга Петрівна ображена на свого чоловіка, що останнього вечора перед їхнім від'їздом поїхав до клубу грати у віст.
"Не брани меня!" - мовив повернувшись. Невже він боявся, що я, як торговка, накинусь? Як мало він до сеї пори знає мене! Власне, найтяжчі образи ховаю найглибше".
Ось вона, горда душа Олени Пчілки.
Незламність вдачі Олени Пчілки засвідчив і літературознавець Петро Одарченко, її земляк. У спогадах "Олена Пчілка і молодь" він писав: "Увечорі 11 березня 1920 року в гімназіях Гадяча відбувалося Шевченківське свято. На початку свята ніяких представників влади не було в залі. А тому все йшло без усяких перешкод. Після "Заповіту" струнний оркестр виконав національний гімн. На сцені стояв великий бюст Шевченка, огорнутий жовто-блакитним прапором. Доповідач почав свою промову. І в цей час в залу увійшли працівники влади. Розпорядник вечора непомітно загорнув одну сторону прапора, щоб видно було тільки один колір. Але, побачивши це, до сцени підійшла Олена Пчілка і розгорнула прапор так, щоб обидва кольори були видні. Більшовицький комісар Крамаренко, побачивши розгорнутий шовковий жовто-блакитний прапор, вибіг на сцену, зірвав прапор, став його шматувати й несамовито кричати: "Петлюрівщина! Контрреволюція!" Тоді до сцени підійшла Олена Пчілка, високо підняла руку і голосно гукнула: "Ганьба Крамаренкові! Ганьба Крамаренкові!" І вся зала, як грім, загула: "Ганьба Крамаренкові!" І вмить на грудях хлопців і дівчат зацвіли жовто-блакитні бантики й тризуб, які перед тим з обережности були сховані в кишенях".
 Юрій Хорунжий