понеділок, 13 травня 2013 р.

Два життя Панаса Мирного


Джерела письменницького натхнення
Навесні (13 травня) 1849 р. у родині бухгалтера повітового казначейства Якова Григоровича і його дружини Тетяни Іванівни Рудченків, що проживали в козацькому містечку Миргороді на Полтавщині, народився другий хлопчик, якого при хрещенні нарекли Афанасієм. У родині шанували традиції, мову, християнську мораль та релігійні свята, дотримувалися постів. Дітям змалку прищеплювали віру в Бога, слухняність, чесність та порядність, не відгороджували їх від простих людей. Малеча полюбляла слухати казки своєї няньки баби Оришки. Згодом баба Оришка стала прообразом бабусі Чіпки в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»; її устами розповість письменник «Казку про Правду і Кривду» тощо. Обидва брати Рудченки, Іван (згодом фольклорист, літературний критик та письменник Іван Білик) та Афанасій навчались у Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому трикласному училищі.
Обидва за старанність і відмінні успіхи у навчанні нагороджувалися «похвальними листами». На жаль, за браком коштів продовжити освіту вони не змогли. Крім того, батько, «викохавшись у чиновних звичаях, нічого кращого не бажав у світі, як бачити своїх дітей такими ж чиновниками, як і він сам», вирішив долю своїх синів: у 14 років Афанасій іде працювати до Гадяцького повітового суду, потім до повітового казначейства помічником бухгалтера. Якийсь час він працює у Прилуках, потім у Миргороді на тій самій посаді. Перебуваючи на службі, він водночас займається самоосвітою та, за прикладом брата Івана, збирає фольклорний матеріал. На цей період, під впливом творів Т. Шевченка, припадають перші спроби пера.  Пізніше частину зібраних братом фольклорних матеріалів І. Білик опублікує у збірниках «Народные южнорусские сказки» та «Чумацкие народные песни».

Шлях, яким треба йти
У 1871 р. Панас Якович переїздить до Полтави і працює у губернській державній скарбниці й казенній палаті. «Задумався я над життям свого брата-чиновника, - писав у щоденнику молодий А. Рудченко.- Непривітне воно саме по собі те сидіння з дня у день над столом, те брязкання на щотах, те поставлення усяких свєдєній та відомостів, само тоді в'їдається у серце, а коли ж нема хіті того робить, коли робиш заради куска хліба, - о, яке невеселе і тяжке життя!».
У цей час виходять друком твори І. Нечуя-Левицького, які вказали скромному бухгалтерові шлях, яким треба йти, щоб знайти собі «втіху і корисну роботу»: він повинен писати про долю рідного краю, про українців та про людей «неситих», жорстоких. Праця літератора стає для Афанасія тією відрадою, до якої він повертається майже щовечора, просиджуючи за письмовим столом до ночі. Його перші твори, вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав», підписані псевдонімом Панас Мирний, були надруковані у львівському журналі «Правда» в серпні 1872 р. Через два роки вийшли у світ нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та повість «П'яниця». Критики побачили в цих творах «свіжий і сильний талант». Невдовзі П. Мирний написав повість «Чіпка», чернетку якої надіслав брату І. Білику, який високо оцінив його письменницький талант і зауважив, що суспільство «тримається людською сутністю людини, а не звірячою. Звіряча сутність - злочини - є лише протестом проти мерзенного устрою людської сутності. "Хіба рика онагра серед паші? Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (Іов)». Так біблійна метафора стала назвою майбутнього роману, концепцію якого брати Рудченки кардинально змінили. Вони показали прірву, в яку може затягти людину цілковита руйнація старого світу та побудова нового «раю», філософія вседозволеності й насилля. Так, задовго до революції 1917 р. письменники попереджали суспільство про загрозу соціалістичних утопічних теорій, що ґрунтуються на класовій ненависті.

На літературній ниві
У 1874 р. П. Мирний їде до Києва на ІІІ Археологічний з'їзд, де виступали українські, російські та закордонні вчені. Тріумф української науки не сподобався українофобам та шовіністам. Посипалися доноси та арешти української інтелігенції. Це лихо не минуло й П. Мирного. Дім письменника обшукали, а його самого викликали на допит через приналежність до таємного товариства «Унія». На допиті Рудченко пояснив свою причетність до Київського етнографічного відділу Російського імператорського географічного товариства. Цей прикрий інцидент досить швидко забувся. У 1880 р. титулярний радник А. Рудченко за зразково-сумлінну службу був нагороджений орденом Станіслава ІІІ ступеня, а письменник П. Мирний побачив свій перший роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», виданий у Женеві українським громадським і культурним діячем М. Драгомановим. Це була свого роду «ведмежа послуга» письменнику, оскільки на той час у Росію з-за кордону ввозилась соціалістична література, в тому числі й українською мовою. У зв'язку з цим у травні 1876 р. Олександр ІІ підписав так званий Емський указ про заборону публікації творів українською мовою та ввозу з-за кордону українських видань. Тому твори П. Мирного, видані за кордоном, у Російській імперії та Наддніпрянській Україні довгий час не друкуються, і він мало відомий українському читачеві кінця ХІХ - початку ХХ століть.
Уперше легально роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» публікується у 1903 р. в журналі «Киевская старина» під назвою «Пропаща сила».
Другим великим твором письменника став роман «Повія», про який він писав так: «Головна ідея моєї праці - виставити пролетаріатку і проститутку сього часу, її побут у селі - перша частина, в місті - друга, на слизькому шляху - третя і попідтинню - четверта. Гуртом усю працю я назвав «Повія». Цією назвою народ охрестив людей без пристановища, а найбільше всього проституток». Твір друкувався частинами, а повністю був виданий після смерті письменника.
У середині 80-х рр. ХІХ ст. побачили світ два оповідання з циклу «образків з життя» - «Як ведеться, так і живеться», комедія «Перемудрив» та збірка творів «Збираниця з рідного поля», в західноукраїнських часописах друкуються твори «Лови», «Казка про Правду та Кривду», переспів «Дума про військо Ігореве» тощо. А різдвяне оповідання «Морозенко» вразило навіть Старицького.
Проблемам викриття кріпацтва і напівкапіталістичної-напівкріпацької дійсності після реформ 1861 р. про відміну кріпацтва присвячено повість «Лихо давнє й сьогочасне», а в повісті «Лихі люди» письменник вперше в українській літературі показав розмежування серед української інтелігенції.

Він не шукав людської слави...
У квітні 1889 р. А. Рудченко обвінчався з Олександрою Михайлівною Шейдеман, вчителькою музики Полтавського інституту шляхетних дівчат. Згодом турбот та клопоту в Панаса Яковича побільшало: дружина народила йому трьох синів, а стан її здоров'я погіршився. На початку ХХ ст. письменник придбав будиночок для своєї великої родини, мріючи про те, що він стане родинним гніздом. Але доля розпорядилася інакше... ХХ ст. приносить А. Рудченку біль втрат: помирають брат, мати, гинуть сини Віктор і Лука.
Держава належним чином оцінила працю чиновника А. Рудченка (до речі, за 40 років служби він ні з ким не конфліктував, тому не випадково і його позитивні герої відзначалися добротою і вмінням прощати): він отримує орден Станіслава ІІ ступеня, а згодом - орден Анни ІІ ступеня, а в 1914 р. - чин дійсного статського радника (чин цивільного генерала, що прирівнювався до губернаторської посади). Крім того, Панас Якович був членом Полтавської громади. Як член комісії міської Думи він брав активну участь у спорудженні пам'ятника І. Котляревському в Полтаві.
З нагоди 66-річчя у 1915 р. А. Рудченка вшановують як високого за рангом, талановитого й сумлінного чиновника. Водночас полтавська жандармерія розшукує «політично підозрілу особу» Панаса Мирного. Через те, що А. Рудченко писав під псевдонімом і жодного разу не опублікував своє фото, не шукав людської слави, його особа була не відома жандармерії.
П. Мирний знаний як дослідник і палкий агітатор української мови та перекладач (на українську) творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, І. Тургенєва, О. Островського, У. Шекспіра, Г. Лонгфелло та інших. На початку ХХ ст. Панас Якович навіть уклав невеличкий українсько-російський словник, який, на жаль, так і не було опубліковано - він залишився у рукописі.
Революція 1917 року перевернула життя багатьох людей. Радянські критики писали про П. Мирного як про прибічника радянської влади, тому що 68-річний письменник, щоб прогодувати родину, пішов працювати в Полтавський губфінвідділ. Доказом того, що він не сприйняв революцію, є вірш «До волі» та розповідь у «Літературній енциклопедії» (виданій у 30-х рр. ХХ ст.) про те, що П. Мирний підтримуав Центральну раду, а пізніше Петлюру.
З березня 1919 р. письменник починає хворіти, але продовжує працювати, бо до цього змушує його життя. Помер П. Мирний рано-вранці 28 січня 1920 року. Труну під червоною китайкою, за стародавнім звичаєм, везли на санях двома парами волів. Заупокійна служба відбувалася в Успенському кафедральному соборі, головному храмі Полтавської губернії (який згодом було знищено). Поховали письменника на військовому цвинтарі Полтави, поруч із старшим сином.

Час визнання
В одноповерховому дерев'яному повапленому будинку на окраїні Полтави, де письменник проживав з 1903 р., який пам'ятає голоси Л. Українки, О. Пчілки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, Г. Хоткевича, В. Самійленка, де клавіш фортеп'яно торкалися пальці М. Лисенка та М. Заньковецької, згідно з постановою уряду УРСР, у 1939 р. було створено літературно-меморіальний музей. Вулицю, на якій проживав П. Мирний, було названо його ім'ям. Понад 20 років директором музею був син письменника Михайло Рудченко. У семи кімнатах будинку збережено понад 150 рукописів Панаса Мирного та його брата Івана Білика, понад 280 листів письменника і його сім'ї, перші видання творів П. Мирного, близько тисячі предметів, книг, світлин і документів, частина архіву журналу «Рідний край», спогади сучасників. У 1951 році у дворі перед будинком було врочисто встановлено пам'ятник П. Мирному, а наступного року М. Рудченко передав державі будинок, меблі, всі особисті речі письменника та членів його родини.
У центрі містечка Гадяча є будинок, на меморіальній дошці якого напис: «У цьому будинку з 1858 по 1865 р. жив і працював видатний український письменник П. Мирний». Слава та визнання прийшли до П. Мирного після смерті. Його твори перекладено багатьма мовами світу. За сюжетами його творів ставлять п'єси, знімають фільми (наприклад, за повістю «Повія» І. Кавалерідзе поставив художній фільм «Гулящая», де головну роль зіграла Л. Гурченко), його твори вивчають і досліджують у освітніх та наукових закладах. Проте сказати про П. Мирного краще, ніж він сам в останньому своєму творі-нарисі «Робота», що побачив світ 1909 року, неможливо: «Ні, не слава... поривала мене в мої молоді літа до роботи. Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона оповила мою душу чарівними снами й підбурювала думки до роботи».
«Церковна православна газета», №12 (238), червень 2009 року. 
Наталія Ракицька