У місті Сталіно 19 березня 1931
року народилася відома сучасна українська письменниця і художниця Емма
Андієвська . Під час війни разом з родиною емігрувала на Захід. Про цей факт
вона писала: “Мама взяла нас, дітей, за руку і в переддень того, як радянські
війська зайняли Київ (це був кінець 1943 року), подалася на Захід. Мама не була
певна, що нас не винищать — коротко перед тим знищили батька. Він не був
партійним, він був хіміком-винахідником, тому його, між іншим, і прибрали — аби
його винаходи не дістались німцям. Мама — учитель-біолог, з українського
козацького роду, але зросійщена.
Так от мама на мигах упросила німецького
солдата і той дозволив нам в останньому німецькому ешелоні з кіньми покинути
Київ. І так ми поволі добралися на Захід, жили, вчилися...”
Спочатку Емма Андієвська мешкала в
Німеччині, згодом у Франції, а потім в Америці. Пізніше знову повернулася до
Німеччини, зараз живе у м. Мюнхені. Вона авторка численних поетичних книг,
збірок прозових творів. Головні з них: “Поезія” (1951 р.); “Народження ідола”
(1958 р.); “Риба і розмір” (1961 р.); “Кути опостінь” (1962 г.); “Первні” (1964
р.); “Базар” і “Пісні без тексту” (1968 р.); “Наука про землю” (1975 р).;
“Кав'ярня” (1983 р,); “Спокуси святого Антонія” (1985 р.); “Вігілії” (1987 р.);
“Архітектурні ансамблі” (1988 р.); проза: “Подорож” (новели, 1955 р.); “Тигри”
й “Джалапіта” (1962 р.); “Герострати” (1970 р.); “Роман про добру людину” (1973
р.); “Роман про людське призначення” (1982 р.) та ін.
Емма Андієвська належить до найвідоміших
поетів української діаспори. Незвичайним був її дебют на початку 50-х років.
Критики поставили поетесу на рівень раннього Тичини й французького поета Артюра
Рембо, відзначили єдність поетичного стилю з малярськими роботами, якими вона
ілюструє свої книги.
Е.Андієвська не стала на шлях
продовження тих реалістичних традицій, за якими дійсність відображалась у
формах самої дійсності. Цей відхід від традицій засвідчують інтерпретатори
віршів Андієвської. Так, один з них, Т. Возняк, пише: “Поезія Андієвської для
української мови є креативною (такою, що творить нові слова — прим. О. В.). А
тому я б не обмежував її поезію до “передавання станів душі», «відзеркалення...
реальності” — причому байдуже, як сама авторка інтерпретує свої тексти, її
поезії живуть поза нею з того часу, як вона завершила твір... щось її вирізнює
з довгого шерегу поетичних текстів. Щонайперше це не вибрик, а її органіка.
Ламаючи логіку сущого, вона, власне, й пробує з нього вирватись”.
А ось думка літературного критика Л.
Тарнашинської: “Творчість поета од Бога неможливо осягнути одразу і цілком, то
є процес постійного відкриття й відчування народжуваного ним слова. Надто
творчість такого складного поета, яким є Емма Андієвська, котра пропонує
читачеві прийняти правила її поетичної «гри»: спробувати вийти за рамки
стандартизованої буденщини, перевтілитися, подивитись довкола себе за
своєрідними “законами” її світобачення, яке, синтезуючи українську фольклорну
магію та західний модернізм, робить прорив у виміри фантастичні. Естетичним
підґрунтям її творчості є сюрреалізм; несподівані, багатозначні асоціації
апелюють до емоційної сфери, до її уяви, абстрактні образи конкретизуються,
часто набирають барокових форм, вони синтетично ускладнені, алогічні. Поетеса
вдається до цих засобів, щоб якомога повніше відтворити дійсність, якомога
більше вражень “втиснути” в слово, “видобути” з цього більший пучок
асоціативних “іскр”.
Дійсно, поетичне слово Андієвської не
звичайне, не таке, до якого звикла більшість читачів, вихованих на програмних
творах. Та не треба лякатись. Треба читати саме Еммине слово. “Мені цікаво
писати до такої публіки, як я сама, — зізнавалася поетеса в інтерв'ю для
“Літературної України”, — мені хочеться сказати якісь несказані речі, витягнути
їх з небуття. Але ж людина до всього мусить спершу призвичаїтися. Те нове, що
несе у світ поет, загалом творча особистість, зрештою сприймається і ширшими
верствами людей. А для цього потрібен час, бо люди не люблять нового... Мені
ніхто не диктує, що і як писати, це тільки я вирішую, який мій світ, і я в
цьому світі порядкую. Але не так порядкую, як намагаюся вирвати з того
невимовного небуття осмислене вже неосмислення. І це, властиво, мета поезії”.
Складними для розуміння і сприймання є і
прозові твори Емми Андієвської, зокрема “Роман про добру людину”, в якому
реальність поєднується з химерними епізодами, міфами, легендами. Тут переосмислюються
біблійні сюжети, картини Пекла і Страшного Суду. Водночас це цілісний твір, в
якому автор переносить читача в перші повоєнні роки до Німеччини, в табори
переміщених осіб, а точніше в табір, де чекають рішення репатріаційної комісії,
в яку входять представники СРСР, сотні українців, закинутих виром другої
світової війни за межі рідної землі. Нещодавно фашисти знущались над ними у
концентраційних таборах, тепер ці люди чекають страждань вже від “своїх”,
енкаведистів, які пролізли в комісії і прагнуть якомога більше табірників
відправити на розправу до Радянського Союзу.
У такій напруженій до краю ситуації
прозаїк зображує своїх героїв, яким треба зробити вибір: повернутись на
батьківщину чи стати емігрантами. Вони люблять Україну, але повернутись до неї
на можуть. І для дітей, і для дорослих щира любов до рідного краю — то єдина
мета життя й утіха. Вона стає засобом перевірки вартості людини у критичних
ситуаціях. У незвичайній обстановці пізнається душа людини, вартісні орієнтири
її життя.
Незвичайною є й малярська майстерність
Е.Андієвської. Художниця виставлялася в багатьох країнах світу. Вперше глядачі
побачили її акварелі в Мюнхені в 1956 р., потім в Нью-Йорку в 1989 р., де Емма
ілюструвала свої збірки “Архітектурні ансамблі” та “Знаки”. В анотації до
виставки, яка розгорнулась навесні 1994 р. у Києві, наводилась така оцінка її
творчості з німецької газети “Зюддойче цайтунг”: “Емма Андієвська не лише
відома на Заході як художниця з даром оригінального творчого мислення, її
малярство комунікативне, довірливо налаштоване до людей. Органічний світ
Андієвської привабливий. Він також надреальний, в ньому синтезується досвід
європейського малярства: сила експресіоністів, поезія Шагала. Те малярство
інтуїтивне. Яскраві відкриті барви, колоризм — енерготворчий струмінь її
творчості”.
Отже, з небуття, з хаосу підсвідомості
виростає незвичайний погляд на дійсність — іноді добру, іноді лиху, але добро у
світі, за думкою Андієвської, завжди повинно перемагати. Саме це ми бачимо в її
художніх творах різних жанрів.
Вадим Оліфіренко
ОСМИСЛЕННЯ “НЕВИМОВНОГО НЕБУТТЯ”
Немає коментарів:
Дописати коментар