Можеш нічого не казати,
просто почуй мене.
І цього вистачить…
Такими словами часто звертаються до нас юні обдаровані
серця, але, на жаль, ми не часто їх чуємо. Заклопотані щоденними справами,
кудись біжимо, щось виконуємо… В той час, коли наша допомога і порада так
потрібні молодим, ще несформованим талантам, ми нехтуємо найважливішим - плеканням
обдарованості.
Вже не перший рік знайома з десятикласницею Антоніною
Черніченко. На перший погляд, це звичайнісінька учениця одного із
загальноосвітніх навчальних закладів, та водночас незвичайна, непроста і
неординарна особистість. Вона бачить те, що вже
давно не помічаємо ми, дорослі. Красу людських почуттів і мальовничі
краєвиди нашого краю Тоня майстерно описує за допомогою слова. Тож хочеться,
щоб голос душі юної мисткині почули усі.
(Січень 2012 р продовжує тішити усіх зимовою феєрією, а у
дівчини своє бачення).
Казкова вулиця
Цілу ніч сипало снігом та
поливало дрібним дощем. Здавалося, на ранок це все перетвориться на океан, і
машини, ніби катери, будуть плавати у ньому не один день. Та, на щастя,
переживання були марними…
Мороз поспішив виконати свою
місію, і зранку сонце опускало своє проміння на льодове королівство вулиці.
І справді льодове!
Дороги перетворилися на скляну
поверхню, та й дерев мороз не пропустив! Кожна гілочка одягнулась у кришталеву
сукню.
Ягоди калини майоріли під шубками
зі снігу, люб'язно посміхаючись до сонечка.
І будинки не забарились! Вони
прикрасились довжелезними бурульками - від даху аж до самої землі.
Десь обабіч дороги додолу вклонилися зимі - чарівниці кущі жасмину.
Та найкраще було ввечері, коли після помірного снігопаду узбіччя палали
самоцвітами в срібній оправі. Тоді м'якенькі покривала снігу огортали дахи, а
майже сонні хатинки були прив'язані до небес тонесенькими ниточками диму.
Ще зовсім трішки,
і маленькі оченята – віконечка
задрімають аж до наступного дня…
Немає коментарів:
Дописати коментар